Мій чоловік – то мій якір у цьому житті. Коли б не він, я би вже давно пурхнула в небо в якомусь зі своїх повітряних замків і загубилася між мільйонами зірок. А він примудряється якось притягнути мене назад до Землі й утримувати ближче до реальності. Так було й тоді, коли він зайшов до кімнати та коротко сказав: «Час уже».
Звісно, ми розмовляли про це вже майже два місяці, але оті два коротесеньких слова змусили мене стрепенутися. Бо сидіти годинами в інтернеті й віртуально бродити сайтами з винаймом помешкань – одна річ, а оглядати одну за другою реальні квартири, обговорюючи ціни й умови оренди з господарями, – зовсім інша. А я, проживши все життя у власному, хоч і невеликому, будинку, не мала жодного уявлення про те, що то звір такий – оренда житла – і з чим його їдять.
Як завжди, виручила Всесвітня мережа. І окреме щире спасибі – ресурсу OLX (одразу уточню, що за рекламу ніхто мені не платив!), бо власне там я і знайшла квартиру, яку тепер називаю своїм, хоч і тимчасовим, домом. Але не так скоро діло робиться, як казка мовиться. Кінцевому результату передували безкінечні пошуки підходящих варіантів, а також безпросвітне блукання в статтях польською мовою про те, як орендувати житло і не стати жертвою квартирних шахраїв. Статті гарні, толкові, але був один нюанс: написані для поляків, тобто для польських громадян. І купу часу я стратила на те, аби з‘ясувати для себе, що таке «чинш, кауція, медіа» тощо, і те, як укладаються в Польщі угоди з оренди житла. Ну, і настав нарешті день, коли я, озброєна почерпнутими в інтернеті знаннями й добряче урізаним списком квартир-кандидатів, вирушила в Люблін.
…Тут вважаю за потрібне трохи відступити від теми, щоби пояснити, чому ми зупинилися саме на Любліні. Родичі, з якими я найближче спілкуюся, мешкають у Холмі та в Пасленку (воєводство Ельблонґ). Здавалося б, краще осісти біля них. Однак містечка ці – надто маленькі, з роботою там проблеми, до того ж Пасленк розташований на іншому краї Польщі, далеко. В Україні залишилися старенькі чоловікові батьки, тож хотілося, щоби в разі потреби можна було швидко дістатися до Львова. Та й молодша доня на той час уже навчалася в Любліні – чому б не бути ближче до дитини? Тож чоловік постановив: Люблін. А я була тільки «за», бо моє серце вже й так належало цьому місту…
Не знаю, як би я дала собі раду з оглядом помешкань. Скільки їх може реально оглянути людина без авто, яка не знає міста? На щастя, холмська кузинка взяла на себе телефонні переговори з орендодавцями. Тож я приїхала на суботу-неділю в Люблін із залізним наміром винайняти квартиру. І саме квартиру, а не кімнату. Бо ж ми приїхали в Польщу не на місяць-другий на заробітки. Ні, ми повністю змінили своє життя. Діти підросли й стали самостійними, а ми зрозуміли, що мусимо щось міняти, бо перспективи вимальовувалися нерадісні. От і почали все фактично з нуля. Божевільні? Можливо. Час покаже. Але квартиру я тоді знайшла. Під монотонним осіннім дощем кузинка взялася возити мене від «точки» до «точки», і вже в другій (уявіть!) я знайшла все, чого наразі потребую: велика світла кімната з балконом і вікнами на всю стіну, дві канапи, окрема кухня, ванна й туалет і надзвичайно приємні власники, які подбали про те, щоби нам не забракло баняків, тарілок і келішків для вина 😉
Так що місію свою я виконала – ми вже мали де прихилити голову 🙂
