Подивіться в очі маленької Яни. Мій об’єктив змусив її на деякий час перестати плакати. Шкода, що це було лише на деякий час. Того дня на кордоні Я бачила багато таких маленьких дітей, як Яна. Зазвичай на руках матерів, які втомилися від подорожі, часто в компанії своїх братів і сестер.
Це був перший день березня, шостий день вторгнення Росії в Україну. Прохолодний ранок. Дорога до кордону зайняла у нас трохи більше двох годин. Наш «конвой» складався з трьох легкових автомобілів Добровольчої пожежної частини. У кожному з них по два пожежника-добровольця. Завдання було зрозуміле – потрібно було перевезти біженців від кордону до пунктів прийому. У кожному з автобусів було по вісім місць. Того дня ми перевезли десятки біженців і як багато людських трагедій.
Ми допомогли брату і сестрі, які перетнули кордон самі, пішки, щоб зустрітись зі своєю мамою тут, у Польщі. Тато воює в Україні. З нас чотирьох найбільше свідома про ситуацію була старша сестра. На її обличчі була величезна втома, бліда шкіра її обличчя контрастувала з почервонілими очима. Я запитала, чи добре вони почуваються, чи потрібна їм допомога лікаря. Вони не говорили ні польською, ні англійською. Нам вдалося порозумітися мовою жестів. Вони були щасливі, коли опинились в Польщі. Коли запитала , чи можна їх сфотографувати, вони не тільки погодилися, а й посміхнулися в камеру, а найменші дівчата майже природньо склали пальці руки у формі V.
Ми перевезли групу молодих чоловіків, як з’ясувалося під час розмови – це були студенти-медики. Вони їхали чотири дні. Вони провели на кордоні більше часу, ніж інші. За дивним збігом обставин, їх ніхто не хотів забрати. Кілька годин стояли на морозі, терпляче чекаючи своєї черги. На жаль, черга не підходила. Ми були тоді єдиними, хто перевозив темношкірих хлопців до пункту прийому. На місці ми почули своєрідну подяку: «Не привозьте нам сюди таких людей» і кілька сильніших фраз.
Ми допомогли дітям з дитячого будинку на Волині, найменші з яких ще не вміли ходити. Старші були втомлені, але щасливі. Вихователі були явно налякані та розгублені. Вони не знали, що робити, не знали, що на них чекає в Польщі. Де вони проведуть наступні години, дні, тижні. Коли через кілька годин Я провідала їх в пункті прийому, то здавалось, що стрес трохи зменшився, а можливість відпочити в теплому місці принесла тимчасове полегшення.
Ми забрали жінку, для якої Польща була лише транзитною країною, вона прямувала далі – до доньки в Естонію. – “А багаж?” – Я запитала. «Це все». Вона відповіла, показуючи на свій маленький рюкзак. Всередині могли вміститись тільки гаманець, телефон і пляшка води. Телефон фактично був, а в ньому фотографії, які ми оглядали, коли їхали до пункту прийому – з онуком, донькою, зятем. Але також фотографії прекрасного будинку, до якого можливо ніколи не вдасться повернутись.
З нами їхала сім’я з кількох поколінь, які вже мали квитки на літак до Канади, де на них мав чекати їх син. Найстарша з них, яка жартома називала себе «бабушкою», не переставала нам дякувати . За допомогу сісти до автомобіля , при виході з автомобіля, та за поїздку . Незважаючи на довгу дорогу, вона мала велику вдячність, яку постійно показувала. За нею наглядала внучка, молода дівчина, трохи збентежена ситуацією. Мама дівчинки тримала на колінах переноску з кішкою. Ми жартували, що він найголовніший пасажир. Зрілий чоловік, батько і, що було цікаво, голова сімейства, уважно стежив за кожною вулицею, яку минали, раз у раз поглядаючи на телефон. — Тобі пощастило, — сказала Я. – “Не пощастило. Наша донька залишилася в Києві. Вона не хотіла залишати чоловіка». Чоловік відповів, а на його обличчі появились сльози.
Подивіться в очі маленькій Яні. В них все сказано.
Автор: Ілона Домбровська
Фото. Ілона Домбровська
