Продовжую відкривати для себе Люблін – місто, із яким я познайомилася рік тому і яке відразу ж вкрало моє серце. Хочу якнайбільше дізнатись про нього: про його історію, про людей, про традиції. І від таких, як Карнавал циркачів і Ягеллонський ярмарок, я отримала величезне задоволення. А від красивої сучасної люблінської традиції – мультимедійних фонтан-шоу – ми із чоловіком просто в захваті.
Сьогодні ж вирішила написати про іншу міську традицію, яка налічує вже п’ять століть. І це – хейнал міста Любліна. Власне, вважаю, що це і є справжня візитка міста, його символ – нарівні з моїм улюбленим цапком, що прикрашає міський герб.
Зізнаюся, що «на живо» я вперше почула його не так давно, бо вдень я зазвичай на роботі. І ось кілька днів тому це, нарешті, сталося: незважаючи на те, що за п’ять хвилин до дванадцятої я ще перебувала на площі Литовській, мені вдалося! Я стояла і слухала, як сурмач відтворює ту саму мелодію хейналу, що бриніла над містом ще у XVI столітті.
…В інтернеті я прочитала, що спочатку хейнал грали з вежі нині вже неіснуючої парафіяльної церкви Св. Михайла. Пізніше впродовж 200 років вранішня мелодія (як з’ясовується, слово «хейнал» походить з угорського мови і означає «ранок» або «світанок») лунала з Краківської Брами тричі на день. Ця традиція кілька разів переривалася – то через брак коштів, то через заборону окупаційної влади під час Другої світової війни. Але люблінці так обстоювали цю традицію, що після певної перерви мелодія звучала знову й знову.
А чи багато хто знає, що протягом декількох місяців 1964 року мелодія відтворювалася з магнітофону, але цей механізм, поєднаний з годинником, був настільки недосконалим, що іноді музика вмикалася вночі? Чи, може, це дух годинникаря з Краківської брами продовжував свої жартики?..
Але врешті 13 червня 1991 року хейнал повернувся до Краківської брами. Проте сьогодні сурмач виконує мелодію з тераси Нової Ратуші. І я вже знаю чому. У Краківській брамі розташоване одне з відділень Люблінського музею. Музей же в певні дні буває зачинений. А сурмач як стороння особа не може сам піднятися в Браму.
Тепер я знаю й те, що починаючи з 1991 року незмінним виконавцем хейналу був сурмач Онуфрій Кошарний, який за таку відданість був нагороджений медаллю Люблінського союзу. Востаннє хейнал у його виконанні пролунав 21 січня 2016 року. Його наступниками стали сурмачі Тадеуш Годзіш і Петро Шчибак.
А тепер мене вельми тішить те, що іноді, опівдні, опинившись поблизу ратуші, я можу заплющити очі і на якихось 2-3 хвилини, поки звучить люблінський хейнал, зануритися уявою в далеке минуле. Так я робила, коли жила й у Львові. Хоча місто Лева повернулося до цієї давньої традиції тільки 2011 року. Після майже 200-літньої перерви, відколи 14 липня 1826 року вежа ратуші вкрилася тріщинами і розвалилася. Тоді сурмач та його дочка, які жили у вежі, загинули…
І от сьогодні у Львові, як і в Любліні, знову є сурмачі – і життя триває 🙂
