Якщо хочеш краще пізнати місто, спочатку познайомся з його легендами, бо вони є тією ниткою, яка пов’язує день учорашній і нинішнім, а минуле із сьогоденням. Я ж просто обожнюю слухати й читати різні міські оповідки, перекази та байки, а потім вибиратися на пошуки тих вуличок і площ, кам’яниць і підвалів, де колись давно творилися дивні справи, від яких іноді й кров у жилах холоне.
А Люблін має так багато і красивих і жахливих легенд, що, переконана, на нас із чоловіком попереду чекає ще чимало цікавих вихідних. У моєму дитинстві мама (чи, може, тітка) розповідала мені історію про «рибну» назву Любліна. За переказами, 1317 року король Казімеж Великий вибрався якось на полювання. Але трохи заблукав у лісі й невдовзі вибрів на якесь поселення на березі річки Бистриці. Коли спитав у рибалок, які поблизу ловили рибу, то почув у відповідь, що поселення наразі безіменне. От король і вирішив, що сам дасть йому назву – від риби, яку спіймає.
Сів із вудкою, і за якийсь час витягнув прекрасну рибину. На жаль, ніхто з рибалок не міг визначити, що ж то за риба: може, щука або лин (szczupak lub lin). «Lub lin,» – розсердився король. Так він сказав своє останнє слово, і так народилася назва Lublin. Однак у мене Люблін більше асоціюється зі словом «люблю» 🙂
А найвідомішою легендою Любліна є, мабуть, та, що розповідає про… чортячу лапу. Фактично, це історія бідної вдови, пограбованої багатим магнатом. Жінка звернулася зі скаргою до Королівського Трибуналу міста Любліна. Однак магнат підкупив усіх суддів і свідків, і справу виграв багатій. Отоді нещасна й сказала, що навіть біси в пеклі й ті ухвалили би справедливий вирок.
Тієї ж ночі до будівлі Трибуналу прибув екіпаж, запряжений баскими умаками. Із нього вийшло кілька суддів, які ще раз розглянули справу на користь удови. Підписуючи вердикт, один із них поклав руку на стіл, і в тому місці залишився ніби випалений вогнем слід. Потім серед містян ходила чутка, що навіть Ісус на хресті, що висів на стіні, відвернув голову , бо не міг бачити, що біси були більш справедливими за людей.
Стіл із випаленим відбитком диявольської руки й нині можна побачити в музеї в Люблінському замку. А коротенька прогулянка вулицями Старого міста приведе до Ринкової площі та будівлі Королівського Трибуналу, де й відбувалася ця історія. Я ж намагалася уявити собі, як чорної-чорної ночі під чорне громаддя будинків до Трибуналу прибуває чорна карета, запряжена чорними кіньми, і з неї виходить купка чорних демонів… Бр-р… А от цікаво: чи диявольські коні теж мали роги?
Не менш страшною видається історія про Янгола забуття. Кажуть, близько 400 років тому жив собі Махаршаль – головний рабин Любліна й знаний експерт із єврейського права. Трапилося так, що в його учня померла дружина. Однак коли жалоба закінчилася, молодик усе ще лив сльози. На запитання рабина, чого це він так побивається, удівець відповів, що пообіцяв дружині, що більше не одружиться. А він же хотів мати сім’ю та дітей! Рабин запевнив чоловіка, що, попри обіцянку, той знову може оженитися.
Та незадовго до весілля молодик раптово помер. Під час похорону Махаршаль написав на клаптику паперу: «Я постановляю від імені Тори, що ця людина повернеться до мене» – і вклав його в руку покійного. Невдовзі, ніби нічого не сталося, на вулицях міста з’явився той сам молодик, загорнутий у саван. Проте жодна жінка не погоджувалася вийти заміж за чоловіка, що повстав із могили.
Тоді Махаршаль прикликав Янгола забуття і попросив його стерти пам’ять про цю подію в… усіх городян. Так і сталося. І молодик знов спокійненько собі оженився.
Але чому після такої щасливої кінцівки геть не хочеться шукати слідів цієї легенди?.. Може, тому що окрім такої дуже красивої, але надто вже похмурої (а ви б хотіли, щоби вам стерли пам’ять без вашого відома? А тут – амнезія в цілого міста…) історії є й інші – цікаві та веселі, милі й інформативні. Як-от розповідь про те, звідки на гербі Любліна взявся цапок.
А було це так. На зламі XIII i XIV століть мешканці Любліна клопотали перед королем Владиславом Локетком надання місту Магдебурзького права. Тому до Кракова поїхала ціла делегація люблінян. Король вислухав їхню розповідь про те, як після нападу на місто татар групка дітей, які сховалися в ущелині, вижила тільки тому, що харчувалася молоком однієї кози, що дивом вціліла. Ці діти, підрісши, і розбудовували Люблін.
Король погодився на прохання делегатів і надав Любліну міські права, але за умови, що в пам’ять про цю подію на гербі міста буде зображено козу, а також виноградну лозу як символ добробуту. Та як на лихо, у послів не було грошей, аби заплатити за створення герба пристойному краківському геральдисту. Тож найняли такого собі Миколая, який пообіцяв намалювати герб і… зник. Зрештою, готове замовлення таки знайшли, але любліняни так поспішали додому, що розпаковували герб уже в дорозі. І жахнулися. Бо замість козла та виноградної лози побачили старезного кудлатого цапа, який напихався виноградом.
Але, на щастя, жителі Любліна так тішилися тим, що місто отримало Магдебурзьке право, що ніхто й не звернув тоді уваги на малюнок. Отак той цап і залишився. Із плином часу зображення змінювалося. І я вам скажу, що нині цей цапок викликає неабияку симпатію 🙂
А про свої найулюбленіші легенди Любліна (прошу вибачення за тавтологію 😉 розповім уже наступного разу.
