Сьогодні я вирішила написати про місце, яке вперше відвідала на початку вересня і яке відтоді вважаю най сумнішим у Любліні, – Майданек. Правду кажучи, я ніколи не цікавилася історією Другої світової війни окрім того, що дізнавалася зі шкільних уроків чи екскурсій, або ж із фільмів на воєнну тематику.

А ще я чула про часи війни від моєї мами. Її розповіді були дещо іншими. Наприклад, вона розповідала, як після початку війни батьки на деякий час відвезли маму та її сестру (і мою тітку) навесні в село. Проте німецькі бомбардувальники дісталися й туди. І коли налітали німецькі літаки, всі шукали захисту в підвалі. Ну, окрім моєї мами…
Вона винайшла свій власний спосіб: зачувши характерний звук моторів, мама мчала до хати, поспіхом натягувала на себе платтячко яскраво-зеленого кольору і видряпувалася на найвище дерево – черешню. Бувши ще дитиною, вона вважала, що, одягнена в зелене, на тлі зеленого листя, вона стає невидимою для німецьких льотчиків…

Слухаючи маму, я сміялася разом із нею і не розуміла, що гумор був її способом пережити жахіття воєнного дитинства. Моє ж дитинство пройшло в мирі та спокої. І тим більшим був шок, коли в десятирічному віці я відвідала меморіал у Саласпілсі, де під час німецької окупації Латвії з 1941 по 1944 роки функціонував табір, у якому утримували жертв нацистської влади. Зокрема, у цьому концентраційному таборі утримували величезну кількість дітей. Це місце справило на мене надзвичайно тяжке враження.

…Минуло 40 років, і моя життєва дорога привела мене до Любліна, міста, яке так часто дарувало мені почуття щастя і радості. Але надійшла черга інших емоційних переживань. Отож уперше на Майданек я потрапила через бічний вхід. Ми проходили з чоловіком повз, і мою увагу привернула… тиша. Вона «звучала» так гучно, що я, приголомшена, просто завмерла. А тиша тимчасом розповідала про те, яка трагедія трапилася в цьому місці, і попереджала, що війна може вивільняти у людей їхні найгірші інстинкти.

А я стояла на доріжці серед трави, яка хвилювалася під поривами вітру, і слухала тишу. Зараз мені здається, що саме від неї я дізналася про це місце масового знищення десятків тисяч людей, загиблих унаслідок розстрілів і в газових камерах, які діяли з вересня 1942-го по вересень 1943 року. Загалом через табір пройшло майже 150 тис. осіб. Спочатку до Майданека потрапляли лише чоловіки, а з 1942 року також жінки та діти.

Сумна тиша говорила зі мною далі – про найбільший концентраційний табір у Європі, про те, як есесівці заганяли живих людей у рови та вбивали їх там, а наступним жертвам доводилося лягати просто на раніше розстріляних. І скажіть, яка земля, змушена поглинати стільки болю і смертей, витримає це? Тож вона, так немилосердно втомившись, заснула. І тиша над Майданеком пильнує її сон…

І я, слухаючи цю тишу, подумала, що це – найкращий урок історії та приклад того, до чого може допровадити людська ненависть. А ще я пригадала, що 1941 року у Львові на вул. Янівській, на місці колишнього будівельного заводу “Стейнхаус”, було створено концентраційний табір. Тільки тимчасово, на початковому етапі існування табору, його в’язнями були поляки й українці. Табір також служив місцем відбору євреїв із сусідніх міст та сіл.

У липні 1942 року табір був розширений і перетворений на регулярній концтабір, зі звичними в таких місцях явищами: голодом і хворобами, побиттям і вбивствами, а також роботами, єдиною метою яких було знищення фізичного та психічного здоров’я в’язнів. Точна кількість жертв Янівського концтабору не відома, вона оцінюється кількома десятками, а за деякими даними – навіть числом 200 тис. осіб. Одразу після війни на місці концтабору було створено виправну колонію… А про події, що відбувались тут у часи нацистської окупації, свідчить меморіальний камінь, розташований поблизу виправної колонії.

Dodaj komentarz

avatar
  Subscribe  
Notify of