Зізнаюся одразу, що досить довго розмірковувала над тим, із чого ж почати наше знайомство, що би то сказати, аби ви полюбили мене відразу й назавжди. Чого тільки не напридумала!  Дійшло якимсь боком навіть до того, що порівняла себе з мумі-тролями (знаєте ж отих дивовижних істоток із книг Туве Янсон; так ото я завжди під зиму починаю мріяти, як би було чудово за їхнім прикладом спати від жовтня аж до квітня, та, на жаль, мій шлунок не витримає гігантської порції глиці, яка має вберегти від голодної смерті). На щастя, зима вже позаду. І Люблін, який завдяки примхам погоди й матінки Природи разом із нами на кілька днів потрапив у спекотне літо, миттю зазеленів-заквітнув.

Ох, я  чекала на це аж пять місяців! І саме стільки часу я разом із моїм чоловіком мешкаю в Любліні.  А познайомилася з ним (із містом, звісно, про чоловіка – то інша історія) торік, у червні. Моя молодша донечка поступила на  навчання в Люблінський університет імені Марії Склодовської-Кюрі, і, коли вона відвозила документи до Любліна, я напросилася їхати разом із нею.

Тоді  ЦЕ й почалося. Власне, у Люблін ми їхали автобусом і на місце прибули над ранок. Близько четвертої.  Замерзлі й невиспані, стояли на головному міському автовокзалі й намагалися скласти хоч якусь програму-мінімум: що робити, куди поткнутися о такій порі?.. Але все вирішилося само собою. Тобто, вирішив він, Люблінський замок – величний, масивний і водночас такий невагомий, увесь скупаний у променях вранішнього сонця.  То була справжня нагорода нам за безсонну ніч 🙂 Неймовірне видовище! Ну а далі були вулички Старого Міста – зовсім безлюдні, якісь навіть покинуті. Були лише ми та відлуння наших кроків. Хто скаже, що магії не існує, у того я перша кину каменем 😉

Я закохалася в Люблін. Як то кажуть, остаточно і безповоротно. Невже це кажу вам я, затята львівянка?! Сталася справді неможлива річ. Загалом, мені подобається чимало міст, деяким  я дуже навіть симпатизую. Але в моєму серці завжди було місце тільки для міста Лева, міста, у якому я народилася й виросла. Воно згорнулося собі там зручненько клубочком, як випещений кіт, і тихенько муркотало: «Тільки у Львові…»

Чи почуваюся я тепер зрадницею? А от нітрохи! Бо атмосфера самого Любліна виявилася такою подібною до львівської, а чари його – настільки сильними, що серце моє не встояло й впустило до себе ще одного пожильця. Тож тепер там розкошує два волохатих клубочки. І нехай собі вуркочуть, може, придумають якусь спільну пісню.

…А  потім моя доля розпорядилася так, що невдовзі після тієї поїздки ми оселилися  в Любліні. Я й далі закохана у свій Львів. Але тепер маю ще й свій Люблін. Наразі пізнаю його. Бо я тепер тут. Отож привіт, мої любі.

 

Dodaj komentarz

avatar
  Subscribe  
Notify of