Я – космополіт, і десь краєчком душі навіть шкодую, що не маю світового паспорта (уявіть собі, такий існує і отримати його можна за якихось 100 доларів у Вашингтоні, у фонді під назвою World Service Authority, і кажуть, із ним вас навіть впустять до Буркіна-Фасо, Танзанії, Того, Замбії або Еквадору). Але й без цього «документа» почуваюся в інших країнах як риба у воді. Жодного тобі дискомфорту чи напруги в оточенні людей з іншою мовою, іншим баченням життя та іншими звичаями. Особливо звичаями. Мабуть, маю вважати за щастя, що доля не завела мене в Кенію чи Самоа, де з дорогими гістьми вітаються, обнюхуючи їх, а то й плюючи просто в обличчя. Серйозно.
Попри це, я ніколи й гадки не мала залишитися десь там назавжди чи хоча би на кілька років. Завжди вчасно виникав якийсь зовнішній чинник: то небо тут надто бліде, або трава надто зелена, або сонце занадто пече. Щось таке… І зовсім інша річ, коли приїжджаю до Польщі – трава та небо потрібного кольору, погода теж абсолютно задовольняє. Може, справа в тому, що від Львова до Любліна всього 220 км – приблизно три години їзди (про 12-годинні «зупинки» на кордоні наразі не згадуватимемо)?
Або, можливо, вся річ у корінні… Бо ж моя мама народилася в Холмі. І її тато (мій дід Жук, якого я, щоправда, не знала, оскільки запізнилася з народженням на 10 років) походив із Рибєґо. Як і його предки. Я завжди слухала історії про них, як казку. От було собі троє братів – Ян, Томаш і Костянтин. (Подаю коротку версію.) Костянтин свого часу одружився з красунею Марією (у нас збереглося кілька фотографій бабусі, і вона дійсно була надзвичайно красивою жінкою). І дуже доброю. І талановитою.
Отож молодята оселилися в Холмі. Дідусь працював у садівництві, а бабуся мала свій кравецький салон. У них народилися дві доньки – Євгенія й Ольга. Велося цій родині досить добре. За винятком одного: Марія сумувала за своєю батьківщиною. І проблема полягала в тому, що бабуся була за походженням українкою. Народилася й виросла в Україні, у Харкові. Там залишилися її молодші брати, яких їй довелося самотужки виховувати після смерті батьків.
…Минули роки, перш ніж сім’я переїхала до України. На жаль, тодішня влада не дозволила їм жити в Харкові. Тому всі четверо поневірялися по країні, доки нарешті не оселилися у Львові. На щастя. Бо нещастя вже мали досхочу (у тому числі навіть працю в кар’єрах). Однак мама воліла не згадувати про це, тож про цю сторінку з їхнього життя я дізналася цілком випадково. Зате вона охоче розповідала про дитинство в милому її серцю Холмі, про гімназію та подруг. І, звичайно, про родичів, які там залишилися. До останніх своїх днів мама підтримувала зв’язок зі своїми двоюрідними сестрами. Любила писати листи до Польщі. А ще більше – отримувати. Тішилася невимовно візитами своїх кузинок, їхніх дітей і навіть онуків. Оскільки сама кілька років не піднімалася з ліжка…
Мами немає з нами вже понад рік. І ми тепер живемо в Польщі. Упевнена, вона була би щаслива від цього.
